Команда Львівського конференц-бюро продовжує розповідати міжнародним партнерам про те, що відбувається в Україні, у Львові; пояснювати, чому потрібно перестати вести бізнес з російськими компаніями, і головне – як можна допомогти Україні сьогодні. Ми запустили серію-інтерв’ю “Industry talks during the war” з міжнародними та українськими експертами виставкової індустрії. Ініціатива приурочена Міжнародному дню виставкової діяльності. Нове інтерв’ю з Валерієм Пекарем – президентом виставкової компанії “Євроіндекс”, головою наглядової ради виставкового центру “КиївЕкспоПлаза”, членом ради директорів всесвітньої асоціації виставкової індустрії UFI.

Пане Валерію, ми раді вас вітати сьогодні в нас на нашому проекті “Industry Talks during the war”. Почнемо з найпростішого та найцікавішого, з вітання щодо випуску книги. Ви вже зазначили в нашій розмові, що це не тільки ваша книга, що це така збірка есеїв провідних інтелектуалів, науковці. Розкажіть про цю книжку. В чому для вас її основна цінність? Чому зараз українцям важливо її прочитати?

Ідея була в тому, щоб спробувати дослідити, якою ми хочемо бачити майбутню Україну. Ідея почалася ще давно, у 2020 році. Я звернувся до кількох філософів, науковців з проханням написати коротенькі есеї. Далі їх було більше і більше. Ми з моїм  другом Владиславом Рашкованим вирішили, що варто зробити книгу, бо це артефакт, який може бути на полицях бібліотек, який може бути в людей на робочих столах. Це краще, ніж просто розрізненні есеї, які десь розкидані в Інтернеті. І ми звернулися до дуже різних людей: до філософів, до економістів, до соціологів, до психологів до релігійних та духовних лідерів, до моральних авторитетів, до людей, які долучилися свого часу до того, щоб постала незалежна Україна, до дуже молодих людей, які представляють наступне покоління, до підприємців, до журналістів, до письменників, письменниць, до поетів, до дуже різних людей, яких об’єднує тільки одне. Ми знаємо, що їм є, що сказати, що вони тривожаться за майбутнє України. Ми поставили їм запитання, якою має бути майбутня Україна, як знайти правильний баланс між державою та суспільством, які цінності взяти в майбутнє, які цінності відкинути чи поміняти, бо вони заважають нам рухатися; що нас об’єднує, що нас роз’єднує, на кого ми хочемо бути схожими, від кого ми хочемо відрізнятися. Ми думали спочатку десь 70 есеїв взяти, але потім нам сподобалося красиве число 100. Звичайно, щоб зібрати 100 есеїв, треба звернутися до 250 людей. Хтось напише, а хтось не напише. В результаті, коли вже було 100, то ще роботи продовжували надходити. Всього їх надійшло 124. Ми вирішили таке абсолютно не кругле число взяти і запакувати. Книжка була повністю готова всередині лютого цього року. Далі було те, що всі знають. Десь у квітні ми з Владиславом поставили собі запитання, чи воно комусь потрібно зараз, бо все змінилося. Ми тоді взяли просто перечитали всі есеї. Коли ми перечитали, то зрозуміли, що потреба у книжці є ще більша. При тому якісь люди поміняли свої посади, хтось поміняв свою точку зору на якісь речі. Багато речей зараз по-інакше виглядають, але загалом цей діалог дуже потрібний. В Україні не вистачає діалогів про головне. Ми вважаємо, що все зрозуміло. Зрозуміло, що таке Україна, зрозуміло,  хто такі українці, зрозуміло, яке майбутнє, яким має бути український лад,  українська економіка, українська освіта… Та нічого не зрозуміло, насправді. 

Про це треба говорити. Багато тем є табу в середовищі інтелектуалів, або багато інтелектуалів просто не вважають за потрібне публічно висловлювалися. Ми вирішили це зламати, відкривши такий широкий діалог. Ця книжка – це провокація,  запрошення, до діалогів  (приватних і публічних) щодо того, якою Україна має бути, яку Україну ми хочемо побудувати.  Це і про минуле – звідки росте наше коріння, на що можемо спиратися, завдяки яким цінностям українці вижили, стали тими, ким є, і про теперішнє – що робити просто зараз, і про майбутнє – що ми хочемо зробити, яку країну хочемо бачити, що для того треба зробити, чого нам не вистачає, що ми робимо неправильно.

Коли ми почали збирав есеї, ми ставили більш-менш однакові запитання всім, але всі писали про що завгодно: хто в ліс, а хто по хмиз. Абсолютно про різні речі писали. Ми почали думати, що все пропало, що немає цього діалогу. Потім спрацював закон великих чисел.  Коли есеїв стало багато, то стало зрозуміло, що це і є Україна – така  розмаїта, діалогова, з  готовністю чути одне одного, при тому з власними позиціями. У нас був виклик – всі ці 124 есеї розмістити таким чином, щоб книжка виглядала як діалог.  В квітні, коли ми зрозуміли, що книгу треба видавати, то ми звернувся до видавця, до харківського видавництва “Фоліо”.Видавець на власний ризик вирішив видати книжку. Ризик був правильний, тому, що книжка ще не була надрукована, а вже сотні людей її замовили та оплатили. Є велика потреба в такому діалозі. Книжка не є артефактом закінченим. Це провокація до діалогів: приватних на кухнях, публічних в аудиторіях університетів, або десь на якихось інших майданчиках. Вона ставить дуже багато запитань, дає дуже мало закінчених відповідей і дуже багато провокацій до думок. Ми дуже раді, що така книжка виходить. Сподіваємося, що її багато людей прочитає для того, щоб замислитися. Коли людина замислюється, то з цього починається проростання майбутнього.

Дякую. Після 24 лютого всі відчули, і всі про це говорять, що Україна змінилася, що українське суспільство змінилося. На ваш погляд, які це зміни? Чи ви можете виокремити 3-4 ключові напрямки цих змін, пояснити більш детальніше, що ви вбачаєте в цих суспільних змінах українців?

На перший спільній конференції УКУ та Києво-Могилянської академії півсотні провідних українських філософів, соціологів, психологів, економістів, культурних діячів зробили таку карту змін українського суспільства. Вони виписали основні зміни, про які ви питаєте. Їх більше сотні. Якщо брати те головне, що мені здається, то треба було б згадати кілька важливих речей. По-перше, українці проявили неймовірну стійкість. Стійкість не тільки в розумінні опору, а життєстійкості, тобто внутрішню стійкість. Це стосується і держави. Якби наша держава була така слабка і провалена, як про це кажуть російські пропагандисти, то вона би не встояла, вона б розвалилася. Всі державні органи працювали, і суспільство, і Збройні Сили України. Це абсолютне диво, яким чином Збройні Сили України змогли чинити дієвий опір другі за розміром армії світу. Не треба тут сміятися з російських розмірів. Можна сміятися з їхньої вправності, рівню стратегічного управління військами, але їхній розмір реально шокує. Це величезна купа погано навчених людей. Це величезна купа старого залізяччя, але за розміром неймовірна.  

Ми пишаємося героїзмом і звитягою Збройних Сил України. Дякую їм. Але треба розуміти, що за Збройними Силами України стоїть українське суспільство, яке їх підтримує. Без того не було б стійкості Збройних Сил. І стійкість бізнесу. Подивіться, як в найважчі часи, навіть у містах, які знаходилися під ударом, хліб випікався і в магазини завозився. Магазини працювали, а банки давали готівку, працювали з картками. Також тролейбуси їздили, інтернет працював, і кава наливалася.  Бізнес проявив неймовірну стійкість. Було зібрання Lviv IT Cluster, де ми підбивали підсумки дослідження про те, що сталося з галуззю інформаційних технологій в Україні загалом, та Західній Україні окремо. Це більше ніж Галичина. Тут включали і Волинь, і Закарпаття, і Буковину. Дослідження виявило фантастичну життєстійкість індустрії. Це стосується і інших галузей. Стійкість – це перша дуже важлива річ. Ми не думали так про себе, ми не думали, що ми такі. Ми ще не усвідомили за рахунок чого це сталося. 

Друга важлива річ – це ініціація. Подивіться, що відбувається в сучасному світі. Немає того ритуалу переходу юнака чи дівчини в дорослий, відповідальний, самозарадний стан чоловіка або жінки, який був характерний для всіх племен древності, первісних племен, які, до речі,  дотепер живуть такому первісному стані. Це означає, що паспорт просто автоматично видається по досягненні певного віку. Все це означає, що навколо нас величезна кількість недорослих дорослих. Наше суспільство значною мірою складається з людей, які у свої тридцять, сорок, п’ятдесят, шістдесят, сімдесят років залишаються дітьми. Вони соціального неповносправні. Вони постійно крутять головою на всі боки, шукаючи хто б взяв на себе відповідальність за їхнє життя. І ще потім голосують на виборах. Кількість людей самозарадних і самовідповідальних, які пройшли цю ініціацію не є дуже великою, Так, звичайно, що у 2014 році під час Майдану, війни, багато людей пройшло цю ініціацію.. Є люди, які пройшли за рахунок власних досягнень. Наприклад, підприємці – це самозарадні люди. Також волонтери – це люди, які беруть на себе відповідальність за величезну кількість різних людей, проблем. Але це не була критична маса. Зараз відбувається фантастична ініціація десятків, тисяч, сотень тисяч людей. Ми будемо після того в зовсім іншій країні, в тій, яка буде набагато дорослішою. Це не означає, що всі одразу стануть дорослими. Просто їх буде більше. Це друга важлива річ. 

Третя важлива річ – це єдність. У нас звикли ділити регіони: хороші-погані, першого-другого сорту, ватні-неватні і так далі. Зараз ми бачимо, що є абсолютна єдність усіх міст, усіх регіонів України стосовно того, що і як робити, стосовно ключових цінностей, ключових принципів і бачення нашо українського майбутнього. Припинилися майже всі чвари. Ну звичайно, що можна зайти на Фейсбук, який є найбільшим зібранням істерики в історії світу, там побачите чвари з будь-якого приводу. Але для суспільства в цілому характерний дуже високий ступінь єдності. І це мені нагадує про великого політолога американського Самуеля Гантінгтона, який дуже ретельно обґрунтовував, що Україна не може існувати. Багато американських, європейських  та інших світових політиків, журналістів, інтелектуалів є по суті його учнями. Вони виходять приблизно з тих самих міркувань. Це мені нагадує студентський анекдот про джмеля, який не може літати за законом аеродинаміки, але він літає. І то проблеми не джмеля, а проблема законів аеродинаміки. Тобто те, що Україна існує, це проблема Гантінгтона і його учнів. Але ми водночас стикаємося з проблемою. Нам треба пояснити світові, чому ми існуємо. Вони певні, що такого бути не може. Я уже вийшов за рамки того питання, яке ви поставили. Світ розуміє, як би виглядав той жахливий майбутній світ, в якому Росія перемогла. Не треба пояснювати, що це світ, в якому право сильного, в якому ядерна держава дозволяє собі все, що завгодно. Світ, в якому немає вільної торгівлі, а це означає, що світ стає біднішим і сотні мільйонів людей починають голодувати. Таку картину жахливого світу, де Росія перемагає, вони розуміють. Але вони не розуміють світ, в якому Україна перемагає. Через те вони недостатньо роблять для того, щоб Україна перемогла. Вони не дуже розуміють, як це буде виглядати, що це буде за світ. Говорити про зміни можна годинами, тому, що їх багато. Вони важливі. 

В нас є основний фронт, на якому борються українські хлопці та дівчата. І ми маємо другий-третій фронт. Ми часто називаємо його дипломатичним, економічним. Ви часто пишете про нього в себе в постах у Фейсбуці, говорите на виступах. Також співпрацюєте в цьому напрямку з різноманітними організаціями, дуже багато обговорюєте економічну модернізацію України, писали також про  урядовий план, що був представлений в Швейцарії, в Лугано. Як б мала виглядати нова Україна після війни,  нова могутня економічно сильна Україна?  Які ваші перші кроки в цьому напрямку, як людини, яка працює в цій галузі, яка є підприємцем? 

Всю економічну політику післявоєнної України, яка буде успішною, можна обґрунтувати  на трьох ключових цінностях: воля, людина, відповідальність. Воля означає максимальну економічну свободу. Я про це скажу детальніше. Людина означає, що в центрі економіки є людина, що людина є основним творцем доданої цінності, яка в економіці перетвориться на додану вартість. Відповідальність означає, що людина сама відповідає за себе і свою сім’ю. Держава піклується тільки про тих, хто не може зарадити собі сам. Воля, людина і відповідальність –  це три принципи та цінності, які є протилежними тим цінностям, на яких ґрунтується теперішня економічна політика. Бо теперішні економічна політика ґрунтується на трьох інших протилежних цінностях. Замість волі є держава. Держава є основний економічний гравець. Державі належить основна роль. Замість людини – активи. Сьогодні економіка ґрунтується на тому, що є великі економічні активи, які залишилися у спадок від Радянського Союзу. Вони є основним джерелом доданої цінності. Патерналізм. Держава добра, хороша. Вона піклуються про всіх, дає трошки щось поїсти, і всі щасливі. Ми зараз ведемо політику, яка веде нас у пекло, бо вона ґрунтується на протилежних цінностях, які мають бути.  Основна базова ключова тут річ – це економічна свобода. Що це означає? Це означає, що в основі економіки стоїть постать підприємця як творця інновацій, як творця доданої цінності. Держави в економіку не втручається, фокусується на тому, щоб створити рівні прозорі, чесні і однакові правила гри для всіх. Це принципово протилежне тому, що відбувається зараз. Україна зараз має 130 місце в світі за рівнем економічної свободи, за рейтингом Heritage Foundation. Будемо відверті, що така країна не може перемогти у війні. Така країна не має шансів відновитися після війни. Останнє місце у світі, останнє місце в Європі, 130 місце в світі серед держав, назви яких не хочеться навіть промовляти, бо це держави, які в нас асоціюються з усім поганим. І ми серед них. Чому так сталося? Так сталося тому, що в уряді, парламенті, в офісі президента зараз переважають люди, і раніше переважали люди, які мають три основні цінності: держава патерналізм і активи. Вони є замість трьох цінностей майбутнього: воля людина і відповідальність. Вони, не маючи вже можливостей запровадити тут соціалізм, продовжують думати соціалістично. Я б тут використав навіть не слово “соціалізм”, бо воно трішки емоційно забарвлене, асоціюється з радянщиною. Я б використав французьке слово “дирижизм”. Воно означає економічну політику, яку проводили у Франції після Другої світової війни, в результаті чого Франція почала занепадати. Потрібно було, що прийшли люди з ліберальними поглядами, встановили високий рівень економічної свободи, підняли Францію. Дирижизм – це про те, що наші ручки торкаються всього. А держава б мали прибрати ручки з економіки. І тоді все буде дуже добре. Якщо ми подивимося на список найщасливіших країн світу, якщо подивимося на список найбагатших країн світу, якщо ми подивимося на рейтинг економічної свободи в світі, то побачимо практично співпадіння. 

Зараз багато різноманітних конференції відбувається по цілому світу, які стосуються модернізації країни, її економічного відновлення. Вже згадали про конференцію в Лугано. Ваш колега також опублікував інфографіку про те, скільки конференц-подій присвяченій цим темам відбулося за п’ять місяців війни.  Як ви думаєте, що доброго в цих всіх заходах? Яку користь вони нам приносять? Які недоліки вони мають? 

Якщо говорити про конкретну конференцію в Лугано, то я про неї окремо написав. Там розібрав все хороше і погане. Якщо брати весь про процес в цілому, то є одна хороша і одна погана річ. Хороша річ полягає в тому, що ми поступово, крок за кроком, наближаємося до розуміння (маю на увазі Україну і наших міжнародних партнерів), яким чином побудувати архітектуру фінансування відбудови майбутнього України. І це добре, тому відбудова України –  це один з найскладніших, найбільших проектів на планеті за останні півсотні років. Від  однієї конференції до іншої трошечки стає прозоріше, ясніше, зрозуміліше. Що поганого? На сьогодні так і не пересвідчилися наші міжнародні партнери, що українська влада достатньо добре розуміє, що від них вимагається, як це зробити. Вони розчаровані тим, що цей рух дуже повільний, що Україна не гарантує ключових цінностей, які Захід вимагає від України в цьому процесі. 

А в Лугано була прийнята декларація, яка містить принципи, зафіксовані принципи. Україна підписала це разом з урядом всіх тих країн, що хочуть допомагати Україні і представникам міжнародних організацій. Звичайно, серед цих принципів є зрозумілі принципи прозорості та підзвітності, які не всім керівникам в України подобаються, Також є принципи децентралізації, максимальної участі місцевих громад, що так само багатьом не подобається, бо хотіли б все зібрати в одній агенції, щоб туди всі гроші запускати і там самі ділити. Є  принципи участі всіх стейкхолдерів, що означає велику роль приватного бізнесу, громадських організацій, університетів, місцевих громад, їхніх лідерів, і так далі. Ну звичайно, є також зрозумілі базові ґрунтовні принципи Західної цивілізації:  права людини, інклюзивність, гендерна рівність, сталий розвиток та інші речі, на яких стоїть сьогодні Західна цивілізація та вільний світ. Рух – це добре, але занадто повільно. В якийсь момент війна закінчиться українською перемогою, а грошей не буде. Занадто повільно рухаємося. Це буде неприємно.

На інфографіці було показано, що всі ці конференції відбувалися, переважно, або в європейських, або інших країнах. Лише, здається, одна чи дві відбувалися в Україні. У Львові теж відбуваються різні конференції на цю тему, ініційовані УКУ, Києво-Могилянською академією. Але здебільшого такі великі економічні події про Україну з українськими представниками відбуваються за кордоном. Як конференц-бюро ми зацікавлені залучати такі міжнародні події до Львова. Очевидно, що зараз через питання безпеки організатори не можуть ризикувати. Хоча Львів визнаний тиловим містом. Ми не можемо просто чекати. Все ж вважаємо, що треба продовжувати залучати  різного роду події. Спочатку – меншого формату. Ми не можемо дозволити собі величезні заходи через відсутність інфраструктури. Маю на увазі те, що Львів не має конгрес-холу для великих подій. Як нам працювати в таких умовах? Як співпрацювати з міжнародними партнерами, говорити про те, що вони можуть обирати Львів місцем свої наступної конференції?

Якщо говорити про міжнародні конференції такого формату, то за них просто несуть відповідальність уряди різні західних країн, країн-донорів України. Вони просто проводять їх на своїй території. Ну і логістично їм простіше. Логістично простіше всім прилетіти, наприклад, в Лондон, аніж летіти всім до, наприклад, Кракова, а звідти їхати до Перемишля, а потім до Львова. Але так чи інакше, я думаю, що заходи поступово будуть відроджуватися в Україні. Йдеться не лише про Львів. Я думаю, що в інших містах поступово можна щось починати робити. Спочатку локальне, місцеве, а потім національного масштабу. А далі подивимося.

Мені здається, що зараз Львівському конференц-бюро та іншим подібним організаціям в інших містах менше можна досягти успіху в тому, щоб реальні заходи принести. Це з точки зору логістичних міркувань. Це буде дуже важко, тобто кількість зусиль на одного учасника буде занадто високою. Треба робити трошки іншу річ. Треба скористатися тим, що сьогодні Україна є брендом №1 у світі. Ми  багато мріяли про те, щоб бренд країни був високий, піднявся. Це сталося не тим способом, яким ми думали і мріяли. Це сталося дуже поганим, кривавим способом. Але Україна на перших шпальтах уже як 5 місяців. І те, що Україна перемагає, те, що Україна демонструє таку стійкість і силу, сприяє тому, що український бренд дуже популярним. Це означає, що можна зараз просунути українські інтереси дуже сильною. Це означає, що зараз будь-яке маркетингове повідомлення, яке йде з України, буде прийнято інакше. Україна не буде на цій вершині довго. На вершині слави не можна бути постійно, бо постійно щось світі відбувається, і хтось інший щось демонструє. Крім того, є країни з дуже потужними брендами. Але скористатися цим невеличким вікном можливостей треба. Хоча б тому, щоб пояснити всьому світові, що ми тут, і у нас є щось цікаве. Це означає, що в той момент, коли буде безпечною, логістично зручно, в той момент, коли завершиться війна, відкриється небо, відкриється Львівський аеропорт, в цей момент треба створити максимальну хвилю всіх тих, хто цікавиться Україною. Зараз все українське дуже добре продається: харчі, меблі, мода, послуги, комп’ютерні ігри тощо. Туризм трошки згодом. Я певен, що хвиля в’їзного туризму до України, в тому числі бізнес-туризму, в тому числі конференц-туризму буде дуже великою, але це тоді, коли буде безпекове та логістичне питання вирішено. При тому ми все одно розуміємо, що для того треба готуватися.

Львову потрібен сучасний конгрес-центр. Я про це говорю вже багато-багато років. Я  цим займаюся багато років, зробив багато спроб якимось чином започаткувати це у Львові. І місцевий бізнес, і місцева влада повністю поділяє ці наміри. Врешті ми мусимо дійти до тої точки, коли перший камінь буде закладено. Потім останній цвях буде забито, і він відкриється. Звичайно, що таке місто як Львів на конгресовій мапі Європи заслуговує на набагато достойніше місце. Це саме стосується й багато інших міст. На сьогодні виставково-конгресовий бізнес занепав на теренах України, за винятком Києва та Львова, протягом останніх п’яти-шести років. І тут не війна винна, і навіть не ковід. Є багато інших проблем. Одна з яких –  це капітальні інвестиції. Потрібно будувати, потрібно інвестувати, а це впирається в інвест-клімат, в економічну свободу. А економічна свобода врешті впирається в чесні суди, в першу чергу. І з цим в нас величезні проблеми.

Зараз ми переживаємо ключовий момент в українській історії з точки зору можливості очищення суддів. Вже зараз видно, що цього не буде. А це означає, що Україна на наступне покоління, на наступні десять років так і залишиться з нечесними суддями. Зараз українська влада робить все можливе для того, щоб порушити європейські принципи відбору суддів. Це впливає на бізнес-клімат це визначає бізнес-клімат. 

Ми розуміємо, що зараз великі конференції до Львова не приїдуть. Але конференц-індустрія – це про довгу перспективу. Наглядові ради, борди велики міжнародних асоціацій, що організовують події, приймають рішення про проведення заходу в тому чи іншому місті за два-три роки наперед. Через карантин у Львові перенесли ряд міжнародних конгресів. Через війну також перенесли. Не відмінили, а перенесли на рік-два. Це рішення демонструє підтримку Україні. Наприклад, борд міжнародного конгресу, що стосується хіміків, повідомив, що подія все ж відбудеться у Львові  після перемоги. Та все ж ми чітко розуміємо, що загроза з боку росії нікуди не дінеться. Ми будемо перебувати в такому стані ще певний період. От, наприклад, ми спілкувалися з конференц-бюро з Єрусалиму, запитували, як вони в стані постійної загрози все ж залучають міжнародні події. Вони відповіли, що навчилися з цим жити, навчилися комунікувати так, щоб їх чули. Коли ми спілкуємося з нашими міжнародними партнерами, то розуміємо, що вони, звісно, максимально розуміють, що відбуваються в Україні, вони слідкують за розвитком подій. Але не поспішають декларувати свою підтримку на майбутнє відновлення галузі, що для нас найкраще б було – проведення конференцій в Україні.  Якими меседжами нам варто комунікувати, щоб надати їм впевненості, щоб заохотити їх проводити події в Україні, у Львові?

Давайте почнемо з безпекових речей. Не дуже коректно порівнювати Ізраїль та Україну. Ізраїлю протистоять окремі терористичні організації, які так-сяк озброєні. Україні протистоїть друга за розміром армія світу. Ця армія достатньо високотехнологічна.  Вони ще не все вистрілили, що могли. Залишається ще трошки. Але скоро закінчиться. Це означає, що залізний купол, який закриває небо Ізраїля від тих саморобних ракет, які роблять терористи, не захистить від надзвукових ракет російського виробництва. Все-таки в Україні йде війна. Прилетіти може в будь-яку точку. Щоб завершити з безпековим питанням, скажу дещо. Поки росія є імперією, то вона буде становити загрозу для існування України. Це дуже зрозуміла річ. Навіть якщо останній російський солдат залишить останні квадратний метр української території, включно з окупованими районами 2014 року, включно з Кримом, це не остаточна перемога. Росія повернеться. Імперія завжди повертається, щоб нанести зворотній удар, як ми знаємо не тільки з фільму “Зоряні війни”, а з історії. Наприклад, першої та другої чеченських війн.

Для того, щоб не було постійної війни кожне покоління в українській історії, щоб наші хлопці та дівчата не мусили воювати в кожному поколінні, є тільки один вихід. Наша перемога означає, що росія як імперія має припинити своє існування назавжди.  Не може бути такої країни на землі. Це пов’язано з політичними змінами в самій росії. Це річ, яку, на жаль, багато українців та українок не усвідомлюють. Поразка росії кується на полі бою звитяжними Збройними Силами України, а українська перемога кується в Кремлі. Росія вже зазнає поразки на полі бою. Це зрозуміло. Щоб вона не поверталася знову і знову, треба, щоб росія розвалилася. Це означає, що наша задача підтримувати національні рухи тих пригноблених колонізованих корінних народів росії, які створюють свої національні держави. Вони розберуть російську федерацію (так звану, бо вона не є федерацією, а російською імперією) на 20-30 запчастин, створивши свої національні держави, з якими України, в переважній більшості, буде мати хороші стосунки. Тоді все це не буде становити ніякої загрози ні для України, ні для Європи, ні для світу.

Поки є російська імперія, вона є загроза. Цей процес буде довгим. Він може початися в будь-який момент. Я певен, що певні рухи почнуться вже скоро. Вже підписано декларацію про деколонізацію росії представниками національних рухів  багатьох російських народів.  Їх навіть російським народами не правильно називати. Я б сказав народи постросійського простору за аналогією з пострадянським простором.  Це буде простір, на якому утворяться десятки незалежних держав. Цей процес не буде, як розпад Радянського Союзу – раз і розпався на 15 нових незалежних держав. Цей процес буде довгим. Від того, як підніметься перший прапор в якійсь одній столиці, до моменту, коли все буде впорядковано на цьому постросійському просторі, мине, можливо, 10-15 років. І протягом всього цього часу в будь-яку точку України може прилетіти. Треба бути свідомим цього. Звичайно, наша протиповітряна оборона буде  все більш і більш ефективною, все більш і більш оснащеною, збройною, навченою.

Мене постійно питають, коли все буде добре, коли все нарешті закінчиться. Я завжди відповідаю, що все скоро буде добре, але ніколи не закінчиться. Тобто спокійного життя не буде. Ми ніколи не повернемося в 23 лютого, в точку, яка передувала анексії Криму. Ми живемо на фронтирі. Ми живемо на кордоні між цивілізацією та варварством. Варварство буде постійно зазіхати на нас, аж до того моменту, поки весь простір не буде впорядкований, і нові незалежні держави, які там постануть, потраплять в орбіту цінностей свободи, демократії, вільного світу.

От тепер, що стосується онлайну. Перевага нашого з вами бізнесу, наша дуже велика сила полягає в тому, що онлайн не вирішує тих задач, які ставляться перед індустрією зустрічей. Величезні інвестиції, які були вкинуті у віртуальні виставки, в новітні речі, показують, що ми є тими самими гомосапіансами, які приблизно сімдесят тисяч років тому сформували перші спільноти сучасних людей, почали малювати щось на стінах печер, створювати культуру. Антропологи дотримуються різних точок зору,  коли це сталося. Переважна більшість антропологів вважає, що десь шістдесят тисяч років тому виникло те сучасне людство, яке зараз є з мовою, культурою. А це означає можливість передавати знання, передавати цінності, передавати колективне уявлення через покоління. Це робить людину людиною. Божа іскра, якої не мають навіть найрозумніші тварини. Ми ті самі гомосапієнси, які тисячу років тому розповідали один одному історії навколо багаття. А це означає, що нам потрібно бути в одному фізичному просторі. Нам потрібно обійматися, посміхатися, плескати по плечу, дивитися у вічі, відчувати оту хімію особистих стосунків, на якій ґрунтуються на лише проста людська дружба, не лише кохання (дуже важко кохатися онлайн), а на якій ґрунтується бізнес.

Бізнес – це про довіру, про зменшення трансакційних витрат (я вже  формальною мовою кажу) на основі того, що люди поділяють спільні цінності і знаходяться в спільній системі довіри. І все це можливо тільки при особистих контактах, які дають конгреси, конференції, виставки, ярмарки, форуми і так далі. Це буде потрібно. Це одна з індустрії майбутньому. Це people-business. Це про людей. Людина залишається людиною. Це не означає, що  онлайну не буде. Онлайну буде більше. І  живого буде більше. Інтенсивність спілкування неймовірно збільшується всі останні десятки, сотні років. Наші предки спілкувалися реально кілька годин на день в обмеженому середовищі тих самих людей: родичів,сусідів. Ми спілкуємося майже цілодобово, одночасно кількома каналами: живими, онлайновими. Інтенсивність спілкування ще більше буде продовжуватися. Ми будемо постійно на зв’язку з найближчим та найважливішим нам людьми. Це стосується не тільки рідних, коханих. Це стосується і тих людей, з якими ми робимо разом бізнес, волонтерство або якісь дослідження, чи щось інше важливе. Ми все більше й більше включенні в цей контакт. Йдеться не тільки про онлайн,а й про фізичний контакт. Це означає, що наша індустрії дуже давно народилася. Вона є однією з індустрій майбутнього.

Що зараз відбувається у вашому бізнес? Я маю на увазі виставковий центр “КиївЕкспоПлаза”, який розташований у Київській області, і який був під окупацією. Як ви переформатували роботу? Що з працівниками?

Божим дивом виставковий центр встояв, хоча бій був буквально в сотнях метрів від нас. Звичайно, що на територію залетіла купа всякого залізяччя. Ушкодження мінімальні. Ми вже все полагодили, завершили ремонт. Звичайно, коли стало гаряче, то ми зробили все можливе, щоб наші люди були в безпеці. Окупанти заходили на території виставкового центру, але ушкодження були мінімальні. Вони там розбили скло, зламали двері, повідкривали ящики, переїхали танком електричний щиток на території. Все це мінімальне ушкодженнями. Ми все полагодили. Звичайно виставкового бізнесу, наших брендових виставок, форумів під час війни бути не може. Ми почали з простих речей, спираючись, в першу чергу, на досвід тих світових виставкових центрів, які пережили війну. Я спілкувався з колегами з Лівії, з Іракського Курдистану.

Перше, що є потрібно, це ярмарки будівельних товарів. Величезний північно-східний сектор Києва, там, де Бучацький район, дуже постраждав. Там  зараз величезне відновлення потрібно. І ми так і назвали виставковий центр – хаб великого будівельного відновлення. Там буде постійно діяти ярмарок-продаж будівельних товарів і різних інженерних систем. Щодня там буде базарчик, а щотижня – великий ярмарок всього того, що потрібно для відбудови.

Також ми додаємо речі, що служать громадам. Основою відновлення є громади, а не уряд. Громади та люди на місцях знають, що треба. Ми почали робити заходи для представників об’єднаних територіальних громад, для мерів міст, для голів громад, і для тих людей та команд, які з ними працюють. Це, в першу чергу, знання і досвід. Ми пропонуємо кращий досвід і знання в технічній, інженерній, юридичній, проектній, управлінській сферах. Все, що потрібно, щоб відбудуватися. А далі, сподіваємося, що перейдемо й до наших брендових виставок, до відновлення роботи.

Сьогодні ту роботу, яку ми робимо, це волонтерство. Це не є бізнес, комерційна робота. Головне – нам вдалося зберегти команди: команду виставкового центру як комерційної нерухомості, і команду, яка займається організацією заходів. Ми сподіваємося, що наші військові, дипломатичні успіхи врешті призведуть до того, що український бізнес буде відновлюватися дуже швидкими темпами. Ми віримо в економічну свободу, працюємо для того, щоб вона настала. А це означає, що темпи відновлення будуть дуже великими. За умов виконання Україною міжнародних зобов’язань, в Україну надійдуть величезні гроші на відновлення. Ми працюємо, щоб це сталося. 

У травні ми повернулися з IMEX. Чимало тем там обговорювалися. Одна з них – це повернення індустрії до показників 2019 року. Згадали, що індустрія має трансформуватися, прийти до нових сенсів. В Україні ковід, війна, економічна несвобода.  Як нам в цих умовах залучати події?  Кошти можливо зайдуть в Україну, але у нас немає інфраструктури, і скоріш за все найближчим часом, наприклад, конгрес-холу у нас у Львові не буде.  

Я певен, що конгресовий центр у Львові буде. До речі, моє бачення, що це має бути мультифункціональний центр-трансформер, який є і спортивним центром, і  концертним центром, і виставковим центром, і конгрес-центром для міських подій. Це змінний простір, який дозволяє завантажити одну комерційну нерухомість максимально протягом всього року. Це означає дати інвесторові нормальні повернення інвестицій. Я дивлюся на Іракський Курдистан, північ Іраку. Там триває хаос на території, але на тому невеличкому майданчику,  на невеличких теренах, на яких є порядок, уже є новий виставковий центр. Це нова будівля, новий бізнес.

Я певен, що все буде. Що нам для цього треба? Нам треба максимальна просування України світі та єднання українського бізнесу. Якщо говорити конкретно про львівський конгресовий центр чи багатофункціональний центр-трансформер – це єднання львівського бізнесу з місцевою владою, з громадою, з діячами культури для того, щоб створити цей проект. Нам потрібен проект. Нам потрібно нарешті почати щось робити. Купити лотерейний квиток, як в тому старому анекдоті. Сподіваюся всі, хто нас зараз слухає, знає цей анекдот. Не буду розповідати. Нам потрібно місце. Нам потрібен проект. Нам потрібне чітке розуміння, як це буде виглядати, який бізнес-план, скільки інвестицій потрібно, як воно буде окуповуватися. Поки нічого цього немає, можна тільки мріяти, уявляти собі картинку. Нам потрібно робити перші конкретні кроки для того, щоб це сталося. І тоді, в якийсь момент, на кожну гривню, яку принесли львівські підприємці і поклали в статутний капітал цього центру, з’явиться сто гривень, які принесуть іноземні інвестори. 

Шостий місяць війни. Ми виснажуємося. Економіка виснажується. Звідки ви берете енергію, щоб рухатися далі, щоб протистояти російській агресії? Це психологічно складно постійно перебувати в такому потоці негативних новин, знати, що гинуть рідні люди, що близькі є на фронті. Як ви реагуєте на все? Як шукаєте в собі силу рухатися далі?

Тут є кілька речей. По-перше – це марафон. Всі, хто продовжує бігти стометрівку, то вони просто можуть здохнути. На цьому все закінчується. Це марафон і він потребує інших думок, іншого дихання, іншого метаболізму, іншої стратегії, іншого способу рухатися. Навіть якщо війна припиниться завтра вранці через те, що Путін помре (цього бажає сотні людей у всьому світі), то починається відбудова, а потім реконструкція постросійського простору. Вона триватиме і продовжуватиме створювати виклики для України. Це небезпечний для нас процес, хоча необхідний. Це марафон.

Що тут допомагає? Думати про майбутнє, проектувати його. Потрібна зануреність у майбутнє, а не в минуле. Допомагати іншим і приймати допомогу від інших. Перше робити дуже багато людей вже навчилися, а от з другим – треба ще навчатися. Треба спиратися на минуле, але вірити в майбутнє, постійно щось робити для майбутнього, брати з майбутнього якісь речі. Якщо ви хочете, щоб майбутнє настало, то беріть якісь речі з майбутнього та робіть їх зараз, інсталюйте їх в теперішньому. Якщо вам погано, зробіть щось для інших. Вам стане легше. Це називається життєстійкість. Треба зрозуміти, що ви не контролюєте всього, що є ризики, які ви не контролюєте, що майбутнє є невизначеним, що з невизначеністю нічого не можна зробити.

Людина дуже любить визначеність. Ми будемо зазнавати поразок, але врешті переможемо. Ми будемо падати, але врешті, піднімемось. Це зветься життєстійкість та безособовість. Треба припинити боятися, попрощатися зі своїм страхом або підкорити його. Ми живемо на фронтирі. Будь-що може статися в будь-який момент. Ну звичайно, варто згадати про пристрасть, вірність своїм людям, своїм брендам, своїм цінностям, своїм ідеалам, своїм мріям про майбутнє. Про це теж можна багато говорити. Є прості речі, які допомагають жити і досягати якихось результатів.