Команда Львівського конференц-бюро продовжує розповідати міжнародним партнерам про те, що відбувається в Україні, у Львові; пояснювати, чому потрібно перестати вести бізнес з російськими компаніями, і головне – як можна допомогти Україні сьогодні. Ми запустили серію-інтерв’ю “Industry talks during the war” з міжнародними та українськими експертами виставкової індустрії. Ініціатива приурочена Міжнародному дню виставкової діяльності. Наша нова розмова з Мироном Угрином – лікарем-стоматологом, президентом Національної спілки стоматологів України, засновником благодійного фонду імені Мирона Угрина.

Добрий день, пане Мироне. Дякую, що ви нас приймаєте в себе. Будемо сьогодні говорити про дуже багато різних речей. Але почнемо з того, що нас зараз найбільше турбує – про війну в Україні, про те, чим ми зараз живемо. Знаємо, що ви, не з 24 лютого, а вісім років, підтримуєте українських військових, допомагаєте їм. Значна частина –  це волонтерська діяльність. Вже четвертий місяць все відбувається. Як змінилася ваша волонтерська діяльність? У вас неймовірна кількість різних проектів, величезна кількість пацієнтів, яких ви врятували. За цих вісім років і чотири місяці були різні етапи. Те, що було пріоритетним на початку війни у 2014 році сьогодні таким не є. Що змінилося після повномасштабного вторгнення? Які у вас пріоритети у волонтерстві зараз? Чим займаєтесь на цей момент?

Ви добре і  правильно сказали, що ми зараз всі живемо війною, на жаль. Мусимо жити, тому що війна стала нашим теперішнім життям. Практично немає іншої думки, ніж перемога в цій війні і здобуття незалежності. Я би розділив ці етапи, про які ви говорили, на три. Перший – це Майдан. Другий – це події на Сході України, включаючи анексію Криму. І те, що сталося 24 лютого. Це війна, повномасштабна агресія зі сторони Росії. 

Якщо говорити про витоки, про першу частину, то вона є дуже проста. Чому, наприклад, (я собі задавав питання) я вийшов на Майдан? Це для мене було важливо. Не підписання Януковичем договору про асоціацію з Європою. Я зрозумів, що моїм дітям, внукам закривають нормальний шлях розвитку (європейський, світовий) і повертають, відкидають далеко-далеко назад. Це був перший виклик для мене. Я навіть не сумнівався і поїхав туди, щоб підтримувати бажання молодих людей, щоб їх не закрили, не забрали їхню можливість розвиватися і реалізувати себе. 

З початку кривавих подій на Майдані багато моїх колег лікарів-медиків включилися в роботу. Перше своє оперативне втручання я зробив у Жовтневому палаці біля готелю “Україна”. Це було в січні 2014 року.  Потім почалися події на Сході. Багато учасників Майдану, як наприклад Ярослав Чомко, медик з Івано-Франківська, пішли на Схід. Він, до речі, загинув в перші ж дні. У всіх було бажання стримати агресію в Донецькій і Луганській областях. 

Якщо говорити про анексію Криму, то вона пройшла для мене доволі безглуздо. Я був  доповідачем на одній з конференцій у Криму під час всіх подій. Після завершення конференції закрили Сімферопольський аеропорт. Я переступив через тих зелених чоловічків. Ні я, ні жителі Криму на той час не розуміли, що відбувається анексія. Вони сміялися. Я теж дивився скептично, але після конференції вже вибирався з Криму поїздами, бо літаки відмінили. Так розпочалися наші перші виклики, які затягнулися на 8 років протистояння в Донецькій та Луганській областях. Там бойові дії велися постійно. Час від часу ми втрачали багато людей, тому для нас лікарів-стоматологів першим серйозним викликом було налагодити  стоматологічну службу у зоні АТО-ООС. Ми це зробили в рамках проекту “Тризуб” в Карлівці Донецької області та “Тризуб-2” у Широкіно Донецької області. Останнім часом почали відновлювати ще один проект у  Луганську. Це наше намагання підтримати військових в протистояннях в Криму, на Сході України. На жаль, ми багато чого не навчилися за той час. Ми могли б відчути, що Росія не зупиниться на цьому, що Росія розверне війну. Не хотілося вірити. Але це відбулося. Зараз всі лікарі піднялися, щоб протистояти повномасштабні війні, агресії Росії. Кожний робить, що може, на своєму місці: хто воює, хто оперує, хто волонтерить. Кожен день передаються речі. Все робимо для того, щоб наші ЗСУ протистояли агресору, могли дати відсіч, а ще краще відтиснули до наших кордонів, відокремилися, відділилися від них. Я не можу назвати, що з ними (росіянами) сталося. У мене складається враження, що це якийсь сказ. А скажених треба або вбивати, або відділятися від них. Хай собі там гризуться. Ми повинні жити, йти тим вектором, який показав Майдан.

Ви згадали про вашу ініціативу, про пересувне обладнання “Тризуб”, яке найближче було до лінії фронту до 24 лютого. Що зараз з цим обладнанням? Як воно функціонує? Чи залишається  на цій території? Чи ви його релокували деінде? 

“Тризуб” – це був наймасштабніший проект у Карлівці Донецької областей. Через нього пройшло більше 40 тисяч добробатів і військовослужбовців. Другий за значенням був “Тризуб-2“. Наш “Тризуб” стояв 17 кілометрів від Донецького аеропорту. “Тризуб-2” був біля Широкіного. Зараз вони в нуль.

Ще був проект в Маріуполі “Аліса”, який стояв в морських піхотинців. Тоді багато стоматологів втратили практики, стали біженцями. Людей в зону АТО стало прибувати. Наприклад, були військові, добробати. Була велика проблема надання стоматологічної допомоги. Це був серйозний виклик для нас організувати стоматологічну службу. Ми це зробили в зоні АТО – створили пересувні стоматологічні кабінети. Зараз знову вони набули великого значення у таких місцях, як Буча, Ірпінь, Маріуполь. Зараз знову катастрофічно не вистачає цих кабінетів. Ми, на жаль, не можемо повністю забезпечити волонтерів цими машинами. Ми зверталася ще при Порошенкові в Раду національної безпеки, щоб Міністерство охорони здоров’я надало мобільні стоматологічні кабінети. Їх на балансі було близько сорока. Рада національної безпеки прийняла протокол про мобілізацію цих кабінетів, Порошенко підписав. Але знайшли тільки три таких кабінети. Ми зараз знову звернулася до Міністерства охорони здоров’я, щоб вони пошукали решту кабінетів, забезпечили ті проблемні точки, які потрібні для надання стоматологічної допомоги. Я у цьому інтерв’ю буду більше звертатися до стоматології, адже це моє рідне. Але подібна ситуація загалом у всіх сферах медицини.

“Тризуб” був не тільки стоматологічним обладнанням, а й культурним продуктом. Там було радіо, організовувалися різні зустрічі. Поблизу була збудована церква святої Анни, де побували різноманітні культурні діячі. Яка ситуація зараз з церквою? Розкажіть як тримаєте зв’язок з військовими, які були неподалік цих об’єктів. 

“Тризуб” в Карлівці Донецької областей перетворився в такий культурно-просвітницький і медичний центр. Через нас пройшло 40 тисяч людей. Це велика кількість. 

Коли ми почали працювати, це була виключно стоматологічна допомога. Потім Ігор Ященко та Василь Мезенцев запропонували створити радіо “Тризуб FM”, тому що не було жодної радіостанції, яка б досягала окуповану територію, несла інформацію. Ми самі робили вишки, ставили обладнання, запрошували відомих людей. Там був Жадан,  виступали Віктор Морозов, Ада Роговцева. Ми брали інтерв’ю, крутили українську музику. А що стосується духовного осередку церкви святої Анни… Уявіть собі, що я приїжджаю туди оперувати в п’ятницю вранці, привозять тридцять чоловік з фронту. Треба прийняти в п’ятницю  рано першого і  в суботу вранці тридцятого. Їх не можна привести і  відвезти окремо. Їх звозять і відвозить разом.  Частина з них чекали цілими днями перед будинком, де ми надавали послуги,  перед машинами, де ми робили операції. Тому ми вирішили створити такий духовний осередок у вигляді церкви, де була б бібліотека, де можна було б посидіти, почекати, почитати, де можна було б лекції прочитати, наприклад, про те, як чистити зуби. Чому б ні? Багато митців виставляють свої картин з цілої України. Ми робили змінні виставки. Це вийшов  дійсно такий культовий центр. Якщо хтось був на Сході, але не був у Карлівці, то вважайте, що ви не були на Сході. Цей центр є міжконфесійний. Там капелани різних конфесій, крім російської православної церкви, можуть робити обряди хрещення, шлюбу. Зараз, на жаль, є частіше відспівування. Зараз вона лишається на нашій території. Нам вдалося відвести мобільну техніку, пересувний операційний блок, цифрову лабораторію, пересувні стоматологічні кабінети. Лишився тільки стаціонарний будинок, де є два стоматологічні кабінети, де час від часу приїжджають стоматологи. Церква функціонує. Недавно отець Загарко Української православної церкви провів там службу і виставив у  Фейсбуці. Церква є. Церква існує. Сподіваємося, що вона і надалі буде буде стояти, і не підніметься рука на неї. Хоча…

Ми бачимо, що вже є приклади, коли у них немає нічого святого. Не можна сказати, що залишилися якісь речі, на які вони будуть молитися і матимуть до них страх. Ви є представником багатьох різноманітних організації, асоціацій,  спілкуєтеся багато з вашими колегами з-за кордону. Яка була їхня перша реакція на війну в Україні?

Я дійсно є в багатьох організаціях. Я достатньо активна людина. У цьому році ми мали провести 10-ту Східноєвропейську конференцію, яка, як правило, збирає від півтора до двох тисяч людей, спеціалістів з 40 країн світу. За ці двадцять років через нашу діяльність, через наші конференції нас знає цілий світ, найвідоміші спеціалісти. Від початку повномасштабної війни, з дня оголошення про відміну нашої конференції було радісно розуміти, що ніхто зі слухачів, ніхто з доповідачів до останнього не відмовлявся від участі в конференції. Практично абсолютна більшість з цих 40 країн світу, провідні спеціалісти, лідери спеціальностей, за якими йдуть мільйони людей, вони адекватного сприйняли події в Україні, такими, якими вони є: агресія, напад, геноцид, вбивство. Тобто називали речі своїми іменами. Ряд організацій, представних компаній, які торгують стоматологічними продуктами в Росії, які мали свої представництва у Росії, не так швидко зреагували. Громадські організації, членами яких були багато російських лікарів, завуальовували у своїх виступах війну словами конфлікт, інцидент,  ситуація. Наша стоматологічного спільнота створила спеціальну групу – Стоматологічний супротив. На кожні листи, де було неправильно від громадських організацій вказано ситуацію в Україні, ми просили замінити неправильні слова на правильні: війна, агресор, російсько-українська війна. Сьогодні вже не можу назвати тих, які не згодилися. З нашої спільноти практично всі сприймають війну, як необхідність допомогти, як розуміння, що це загроза не тільки Україні, але й загроза цілому світу. Чи не найбільше зробила Польща. Я показував презентацію, де було фото з поляками, які тримають табличку в руках “Pomoc Lwow” від 26 лютого. 24 лютого почалася війна, а вже 26 лютого на паркані, на кордоні було написано “Pomoc Lwow”. Це була дуже швидка реакція. Була шалена підтримка біженцям. Ми провели спільний ZOOM з Міністерством охорони здоров’я Польщі, з головними спеціалістами, з президентами асоціацій Польщі. Я був здивований, скільки вони зразу зробили кроків назустріч Україні.  Це були карти по всій Польщі з містами, з даними, куди можна звернутися за розселенням,  за медичною допомогою. Кабінети стоматологічні давали свої дані, куди можна звернутися. Міністерство охорони здоров’я Польщі прийняло рішення, що до кінця конфлікту можна буде спрощено отримати роботу на території Польщі. Це дуже важливо для нас. Я займаюся забезпеченням металоостеосинтезу для поранених щелепно-лицевих ділянок. Перший великий вантаж у цьому напрямку ми отримали саме від польських колег-професорів Яна і Малгожати Петруских. Так само з Литви від Сімоуса Грібаускаса. Литва взагалі сприймає все, як живе. Вони так співпереживають ще з часів Майдану. Поляки зробили багато для біженців. Я знаю, що навіть є конфлікт всередині Європейського Союзу. ЄС обіцяли дещо компенсувати витрати Польщі, так як вона на кордоні з Україною. Вони мають проблеми з тим, що вони видають більше, ніж можуть отримувати. Світ сприйняв це правильно. 

Я от зараз був на конференції у Варшаві, де розповідав про проблеми з щелепно-лицевими пораненими ділянками. Почав свою презентацію зі слів подяки полякам за їхню активність. Це вражає. Серед наших спеціалістів, учасників моїх конференцій, це від півтора до трьох тисяч людей з сорока країн світу, про нас знають, про Львів, знають про Україну. Я отримав багато позитиву. 

Одна швейцарська компанія, яку я представляю, організувала, наприклад, пробіг у Швейцарії. На мій фонд вони перерахували 34 тисяч доларів на допомогу. Литва на металоостеосинтез перерахувала близько півмільйона євро. В той самий час Україна на центральному рівні не закуповує жодних речей для цих поранених. Це дуже важливо. Можливо, скоро це зміниться. Ми активно співпрацюємо із медичною службою Міністерства оборони,  із МОЗ. Ми як аналітики вказуємо, де є проблеми. Ми не підміняємо, ми співпрацюємо. Держава мусить звертатися до нас, казати, чим ми можемо допомогти. З другої сторони – ми можемо їм підказати, що треба зробити.

Така спільна синергія дає більше, ніж критика один одного. Очевидно, що сьогодні конференц-індустрія в Україні, у Львові поставлена на паузу, порівняно з тим, скільки у нас відбувалося різноманітних подій. Але попри все, навіть за останні декілька тижнів, в укриттях в різних форматах відбуваються конференції, виставки. Різні думки є з цього приводу. Наприклад, кажуть, що зараз не часі проводити події. Краще долучатися до гуманітарних справ. Як ви вважаєте, чи на часі зараз конференції в Україні? Чи ви берете участь зараз в конференціях? Які події могли б вас зацікавити в цей момент?

Я вважаю, що основа – це війна, але життя не зупиняється. Лікар повинен, по-перше, вчитися далі. Лікар повинен обмінюватися інформацією, тому відбуваються не тільки офлайн, але й онлайн-конференції, які призначені для обміну досвідом. Ми вже маємо майже чотири місяці війни. Вже є певний досвід. Коли я читав лекції в Польщі, мене вразили спеціалісти, що сиділи в залі. У них були сльози. Вони почали розуміти, що таке повномасштабна війна, що таке ракетні та ракетно-бомбові удари. Вони зрозуміли, що це жах, що це не є стріляна рана, яку можна залатати. Важливо проводити конференції. Хай це буде в менших масштабах, хай це буде в сховища, хай це буде онлайн… По-перше, це – обмін інформацією, по-друге, це –  спосіб зібрати кошти для ЗСУ. Практично всі кошти, які зараз отримують стоматологи з конференцій, з курсів, спрямовуються на ЗСУ. Це дуже важливо. 

Дуже важливо також зараз поняття телемедицини. Ми зараз разом з прибалтами створюємо умови, щоб в операційній був прямий зв’язок через інтернет. Добра картинка, добрий звук. Це теж свого роду конференції. Коли під час операції ти можеш подзвонити в США, сказати: “Джон, подивися. Ти зустрічався з таким?” Ми зараз з Сімоусом Грібаускасом над цим працюємо. До таких операційних включень під’єднується ще багато людей. Якщо підключення, виступ спеціаліста є платним, то ці кошти ми збираємо на необхідні потреби. Я думаю, що поки є така можливість, зупинятися не треба. Очевидно, що організовувати події треба з повною безпекою для учасників. Ми відмінили свою конференцію. Якщо б ми сьогодні зібрали на стадіоні півтора чи дві тисячі людей, то це  була б ціль для ворога. Ми могли б отримати багато жертв.

Я за те, щоб проводити конференції, але вони повинні бути в тих формах, які є на сьогодні можливі. Я знаю, що конференц-бюро готове підтримувати такі конференції. Я є Почесним Амбасадором Львова. Ви молодці, що ви підтримуєте. 

До ваших слів хотіла додати, що ми спілкуємося зараз з міжнародною спільнотою. Ми говоримо про Львів не тільки як про каву та шоколад. Перш за все, ми говоримо про професійність людей, про нову експертизу та досвід, які вони можуть дати. Ми роздумували під час війни, як будемо представляти місто: чи взагалі це на часі, чи треба нам, про що говорити. Ми виставили на першу позицію те, що називаємо “war experience”, тобто експертиза війни. Ми отримали шалений відгук тих спеціалістів, які зацікавлені переймати український досвід, особливо аналітики. Бачимо зараз, що американці, британці максимально фіксують кожен крок, все те, що відбувається в Україні, щоб мати базу даних, щоб потім аналізувати та розуміти, як воєнні дії будуть просуватися, як медики справляються з пораненими і так далі. Є дуже багато різних моментів. Ми виокремили досвід українських лікарів, українських журналістів, що протистоять російській пропаганді. Звісно, що окремий напрямок – це українські лікарі та їхній досвід, бо вони на передовій вони з тими стикаються. Лікар, що вчився в Німеччині, він не мав доступу до тих ран, що зараз мають українські лікарі. Він міг їх уявляти, бачити на картинках, а тут – живий пацієнти, з яким він може працювати. Цікавить ваша думка, ваших колег з цього приводу. Які сфери, який український досвід на міжнародних конференціях буде важливий, буде потрібний. Чи готові ваші колеги запрошувати українських лікарів, журналістів бути спікерами на таких конференціях? До речі, Львів зараз дуже цікавий у сфері 3D моделювання та збереження архітектурних пам’яток. Цим займається, наприклад, компанія Skeiron. Вони знімають церкви, будинки, фіксують усе. Якщо, не дай Боже, впаде ракета, розгромить усе, щоб у Львові залишилися оцифровані моделі, щоб була можливість все відбудувати. Ми мали чимало дзвінків, де запитували про цей досвід, де запрошували розповісти, як Україна в цьому плані дає собі раду. Що  ви про це думаєте? 

Хоча це кривавий досвід, трагічний, але ми маємо його. За вісім років протистояння на Сході, за час повномасштабної війни ми маємо два види досвіду. Перше – це військовий досвід. Я знаю, що наших військових запрошувала на конференції НАТО з виступом про особливості ведення сучасної війни. Друге скажу, що тепер досвід, який мають українські щелепно-лицеві хірурги – я говорю про свою сферу, про свій напрямок в лікуванні пошкоджених ділянок – це власне матеріал для аналітики в подальшому. Наприклад, те, що робить мій колега, мій студент – полковник медичної служби Ігор Федірко в Центральному госпіталі, та складність поранень, які поступають, захоплює спеціалістів. Ми створили міжнародну онлайн-групу, де обмінюємося досвідом. Ми бачимо реакцію в цій групі на виставлені проблемні операції. Вони (Світова федерація щелепно-лицевої хірургії, Європейська асоціація) з великим захватом дивляться на те, як виходили з різних ситуації наші спеціалісти. Коли ми доповіли з Сімоусом Грібаускасом про організовані схеми постачання, взаємну співпрацю з щелепно-лицевими відділеннями по всій Україні, то нас запросили на конференцію, щоб поділитися досвідом координації в цьому у напрямку. 

Друга реакція – це бажання хірургів-добровольців, волонтерів приїхати в Україну. Є лист від Європейської асоціації. Я відіслав цю інформацію в медичну службу Міністерства оборони,  Міністерства охорони здоров’я, головним спеціалістам, виставив на сайті. Це бажання не тільки допомогти, а й бажання навчитися. Війна, незважаючи на трагічність, на криваву сутність, вчить спеціалістів, як бути готовим до цих ситуацій. Такі конференції треба ініціювати, поки є така можливість. 

Я не вважаю, що зі Львова треба бігти. Я категорично проти того. Не уявляю собі, коли стоїть біженець на кордоні зі Львова і поруч машина біженця з Маріуполя. Я собі цього не уявляю. Це неспівставно.  Львів надалі залишається місцем, де можна проводити такі конференції. Я думаю, що ми б мали організовувати такі конференції для обміну досвідом. Якщо Сімоус Грібаускас, член Королівського хімічного товариства, якщо Асоціація світова щелепно-лицевих хірургів допомагає нам, зацікавлена, то чому б не запросити їх до нас. Це не має бути масштабна конференції, але професійна, дуже цільова. Очевидно, якщо б хтось хотів прийти на таку конференцію, то можна долучити онлайн. Але дискусійну групу варто зібрати наживо, чи на території госпіталю, чи на території лікарні швидкої допомоги. Ми працюємо зараз з госпіталями та лікарнями швидкої допомоги. Ми зробили дві операційні зараз та перебудувалися на комбіновані пораненн. Зараз немає чистих поранень руки чи ноги, голови чи шиї. Там, де є бронежилет, шолом, то там поранень менше. Але руки, ноги, щелепно-лицева ділянка залишаються відкритими. Це дуже тяжкі поранення, особливо комбіновані. 

Я за те, щоб дальше ініціювати проведення конференцій. Просто формат їх має бути відповідний. Також завдання треба перепрофілювати на практичний обмін досвідом, на те, як треба допомагати. Як аналітик я почав з того, що обдзвонив всіх щелепно-лицевих хірургів. З кожним вияснив, що вони мають, що їм потрібно. Через місяць ми отримали зворотній дзвінок: “Мирон, дякую. Наразі, все є”. Тепер ми можемо розібратися, що вкрай необхідно. Є певні стадії насичення: паніка, коли нічого немає, потім, коли щось привезли, а ще пізніше – розуміння, що найбільш необхідно. Тому такі зустрічі могли б допомогти західним спеціалістам, менеджерам і фірмам розібратися в тому, що є найбільш потрібно. Коли кажуть, що треба все, то я запитую, що саме все. Коли хірург оперує 11-12 годин біля крісла пораненого, а потім просиш його написати, що треба, то він хоче спати. І ми маємо це розуміти також, дати можливість виспатися. Вже потім чекати список необхідного. Я таке правило собі взяв. Сказав хлопцям, що  постараюся забезпечити всім необхідним залізом. У хірурга все має бути під рукою.  От є якась ситуація, то він має повернутися, взяти залізяку, а не думати, звідки взяти під час операції. Потім треба проаналізувати, подивитися, що найбільше потрібно. Поранення – це не тільки про врятування життя, а й про те, як після операції жити далі.  Лице – це ще й соціальна функція. Поранення на нозі чи руці, яким би страшним воно не було, виглядає легше, ніж поранення щелепно-лицевої ділянки. Після поранення обличчя, проведення операції треба виглядати, могти їсти, посміхатися і почувати себе людиною.

Ці конференції якраз могли би показати приклад, як організувати своєчасно евакуацію наших поранених. На сьогодні є проблеми з літаками, з гелікоптерами. Їх збивають, не вистачає. Також збільшився час евакуації поранених. Такі конференції треба зробити так, щоб не відривали від справ лікарів, що працюють. Зробити одноденними, насиченими. Лікарі б мали приїхати, попрацювати на конференції та поїхати. Як правило, конференції проводять два-три дні. У цьому випадку має бути по-іншому, адже  всі госпіталі зараз працюють як казарми. На початку війни ми навіть відсилали нашим лікарям в Київ одяг, бо з вторгненням все закрилося, не було постачання. З’ясувалося, що не тільки потрібні пластинки чи гвинтики, а й одяг, змінне взуття. 

Ваша стоматологічна виставка “Дентал Україна” щороку у Львові збирала величезну кількість учасників, більше трьох тисяч осіб. Зараз зрозуміло, що війна так швидко не закінчиться. Виставкова діяльність буде переноситися з місяця на місяць. Які у вас відчуття з цього приводу? Які відчуття тих партнерів, які завжди до вас приїжджають, які беруть участь? Чи планують вони повертатися на виставку? Як оцінює ситуацію ваша команда, що організувала виставку? Чи змінить формат, чи перенесе подію на наступний рік? Що ви про це думаєте?

Я працюю з “ГалЕкспо” все життя. Це була наша спільна ідея провести першу виставку “ГалМед”, а потім “Дентал Україна”. Виставки повинні бути. В цій ситуації вони мають прийняти інші форми. Це “ГалЕкспо” має подумати, як переформатувати. Можливо зробити онлайн, де фірми все ж б мали можливість виставити свої продукти. Виставки –  це не тільки продати, це не тільки похвалитися, а й зустрічі, конференції, обмін досвідом, представлення нових технологій, які зараз потрібні. Львів, як Галицьке Перехрестя, мав би бути центром виставок. Не Київ, а Львів. Зараз я буду радити “ГалЕкспо” провести виставку онлайн, тому що кожна фірма може свій стенд представити онлайн, а потім  зробити живі дискусії. В нас зараз є багато фірм, які залишилися в Україні, які переїхали зі Сходу до Львова. Було б добре надати ім площадку, щоб вони могли показати свою продукцію. Така виставка теж була б одноденна, без шикарних забудов. Виставлятися треба. Є багато компаній, які перестали працювати з Росією. Треба їм надати можливість показати себе. 

Зараз Україна бере участь у багатьох виставках. Користуємося, в доброму сенсі цього слова, увагою, яка прикута до України. Які меседжі, на вашу думку, на цих виставках ми маємо доносити нашим партнерам? Звісно, що є новини, які подають факти: вбивства, насилля, жорстокість російської армії. Всі бачать фотографії, відео та розуміють, що відбувається. Але ми маємо не тільки факти розповідати, а й подавати українські наративи, своє бачення. Як нам по-новому відкрити Україну? Як нам варто комунікувати? Які сильні сторони України представляти? Що потрібно показувати міжнародним партнерам, щоб вони ще більше дізналися про Україну? Які позитивні акценти варто робити?

Я завжди казав, що якщо хочеш зненавидіти українську пісню, то треба їздити в 91 поїзді, де завжди грала жалібна українська музика про те, які ми нещасні та знедолені. Хоча так не є. Ми не є нещасними та знедоленими. Гляньте, якому ворогу ми протидіємо, які у нас вже напрацювання є. Нам потрібно відійти від знедолених наративів. Навіть у цих перемовинах з закордонними партнерами. Мене трошки дратує наша позиція такого обурення, що нам там чогось не дали. Є правила.

От я є частиною Rotary-спільноти. Там, щоб підтримали твій грант, самому потрібно вкластися, показати, як мінімум, 10% того, що зробив сам. Треба вкласти щось самому. А ми вже багато зробили. Ми багато зробили в науці, у веденні війни, у підходах до реабілітації пацієнтів, в комп’ютерних технологіях. Все не тільки впирається в коштах. Може бути, як в польських університетах. Перед вступом в ЄС, ректор одного з університетів,  мій колега,  завжди дзвонив і казав, що у них немає достатньо грошей на закупку чогось там. Так само і ми любимо жалітися, що немає грошей. Після вступу в ЄС він дзвонив і казав, що отримав мільйон євро, і тепер не знає, що купити. 

Ми повинні бути готовими до тих грошей. А що, якщо нам дадуть гроші, а потім з’ясується, що ми не знаємо, що нам потрібно? Ми повинні показувати не тільки, що нам потрібні гроші, що ми бідні (насправді, ми є багаті). Нам треба показувати, чим ми можемо здивувати світ. А ми ж можемо багато чим дивувати. На жаль,  в нас в політиці держави не було закладена увага до наших досягнень. Навіть університети не хваляться досягненнями своїх випускників з-за кордону. Професора не хваляться своїми досягненнями, а тільки рахують кандидатські дисертації. Нам треба більше говорити про тих людей, які дійсно щось досягли, в яких можна вкладати кошти, і частіше показувати свої досягнення, а не звіти статистичні.

Вісім роки війни. Четвертий місяць. Кожного дня бачимо страшні кадри. Ви працюєте з людьми, з військовими. Ви слухаєте їх. Як ви черпаєте енергію, щоб рухатися далі? Часом буває дуже складно емоційно і фізично. Ми втрачаємо близьких людей. Ми не усвідомлюємо ще до кінця, як це на нас відіб’ється психологічно через кілька років, місяців. Зараз ми ще в середині подій. Але мусимо шукати енергію, яка залишать нас  на плаву, щоб протистояти агресії, щоб ми здобули перемогу. Ту перемогу комплексу, свідому, перемогу українців над усіма внутрішніми проблемами. І, звісно, перемогу над ворогом.  Де ви берете енергію? Де ви берети сили? Що вас залишає на пливу?

Це, мабуть, банально звучить, але без віри неможливо ні творити, ні жити. Я відповім, чим я живлюся, словами свого свого внука. Коли він бігав по болотах, дружина сказала йому, що він забрудниться. Вона також запитала його, навіщо він це робить. А він повернувся до дружини і сказав, що йому просто хочеться. І от ми повинні зберігати бажання жити краще. Як можна пояснити, чому ти вісім років волонтериш! Коли ти починаєш пояснювати, то складається таке враження, що виправдовуєшся. Звичайно, можна пояснювати і згадувати про патріотизм, обов’язок, але перш за все – це віра.  Друге – це бажання покращити світ. Думаю, що цього абсолютно достатньо. Дивіться. Якщо б мені не хотілося це робити, то я б не стояв біля карти, не рахував би зранку до вечора залізяки. Комусь не хочеться, і він не робить. У нас все ще демократія. Також є почуття відповідальності. І це також мають зрозуміти. В Україні немає індивідуальної лікарської ліцензії. У всьому світі через надання ліцензії лікар має багато прав. В той самий час він має багато індивідуальної відповідальності. Я за те, щоб наші українці мали багато прав, багато можливостей себе реалізувати, але завжди пам’ятали про відповідальність перед країною, перед сім’єю.